Українські митці ХХ століття, які подарували нам високохудожні твори у галузі літератури, театру, кіно, музики та живопису. Вони збагачували українську культуру попри всі заборони та покарання. Через що і були знищені за часи сталінських репресій. Ми маємо знати злочини російської влади та пам'ятати, завдяки кому зараз у нас є така багата й гідна світової уваги культурна спадщина.
Микола Хвильовий - один з найяскравіших представників розстріляного відродження. Засновник нової, української, пореволюційної прози ХХ століття. Член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій: спочатку “Гарт”, напівофіційна студія “Урбіно” (що збиралась у нього ж на квартирі і була прообразом ВАПЛІТЕ), потім ВАПЛІТЕ, ВУСПП, “Пролітфронт”. Був підданий критиці радянською владою через те, що підтримував і впроваджував у життя політику “українізації”. Виступав проти русифікаційного і “просвітянського” векторів розвитку української радянської культури. У листі “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У” Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Це стало сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва. Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску Микола змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них. Пізніше працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183 і починають стеження за його діяльністю. Працював у плані популяризації української літератури за межами України поки був за кордоном на лікуванні. Після того, як на власні очі побачив трагедію Голодомору повернувся фізично й морально розбитим. В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції у будинку письменників “Слово”, покінчив життя самогубством (застрелився). Його смерть стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920–1930-х років (твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні).
Лесь Курбас - режисер, актор, теоретик театру, засновник філософського театру “Березіль” (зараз Харківський державний драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). Був заарештований і ув'язнений на 5 років за звинуваченнями в участі у контрреволюційно-терористичній Українській військовій організації і за намір убити другого секретаря ЦК КП(б)У. Через три роки рішенням окремої трійки Управління НКВД Ленінградської області РРФСР було розстріляно в урочищі Сандармох.
Валер'ян Підмогильний - письменник і перекладач. Один з найвизначніших прозаїків. Зачинатель психологічного реалізму в літературі українського відродження. Заарештований зі звинуваченням в “участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії”. Засуджений на термін десять років з конфіскацією особистого майна. Але через два роки розстріляний в урочищі Сандармох у Карелії, щоб звільнити місце для нових мучеників режиму.
Микола Вороний - письменник, перекладач, театральний режисер, актор, театрознавець. Один із засновників Української Центральної Ради та Національного зразкового театру. Був заарештований як польський шпигун і розстріляний із групою селян за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.
Микола Куліш - письменник, режисер, драматург. З початком 1930-х більшість його творів, що доти були досить популярними, зазнають великої критики зі сторони влади та пробільшовицьких критиків. Перед похоронами свого друга, його було заарештовано органами НКВС і звинувачено у приналежності до націоналістичної терористичної організації і зв'язках з ОУН. Виїзною Військовою колегією Верховного суду (разом з Г. Епіком, Є. Плужником, В. Підмогильним, О. Ковінькою та ін.) засуджений до 10 років Соловецьких таборів. За постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області розстріляний в урочищі Сандармох.
Михайль Семенко - поет, основоположник і теоретик українського футуризму, редактор багатьох видань, організатор футуристичний угруповань. Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою. Запровадив нові образи й створив слова, покликані відбити нову індустріалізовану добу. Було підготовлено два ордери на його арешт. Письменника звинуватили в тому, що він бере участь в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у плануванні замаху на секретаря ЦК КП(б)У, який мав нібито відбутися під час демонстрації 1 травня 1937 року (також закинули йому спробу скинути Радянську владу в Україні за допомогою “німецьких фашистів”). Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» приговорила його до розстрілу з конфіскацією усього майна. Семенка було страчено разом з іншими українськими письменниками в одній з київських в'язниць.
Євген Плужник - поет, драматург, перекладач. Співпрацював із багатьма іншими представниками сталінського терору. Входив до літературних об'єднань “Ланка”, “АСИПС” та “МАРС”. Перекладав відомих російських письменників. Уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він “є членом контрреволюційної організації, був зв’язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації по підготовці терактів”. На підставі цього зроблено висновок: “перебування його на волі є соціально небезпечним”, а тому він підлягає “утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС”. Через рік йому оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Там Євген помер від туберкульозу.
Микола Зеров - поет, літературознавець, полеміст, літературний критик, професор, лідер “неокласиків”, майстер сонетної форми, перекладач античної поезії. Його винуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Він зізнавався у цьому після тривалих і надзвичайно виснажливих допитів. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні без участі звинувачених й захисту розглянув цю судову справу. Згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. Через два роки рішенням особливої трійки УНКВС по Ленінградській області був “засуджений” до розстрілу, який відбувся в урочищі Сандармох.
Михайло Бойчук - художник, маляр-монументаліст, засновник самобутньої школи українського мистецтва “бойчукізм”, лідер групи “бойчукістів”. Один із засновників монументального мистецтва України ХХ століття. Творча подорож за кордон стала однією з формальних підстав для арешту Бойчука з його учнями та дружиною та звинувачення у “шпигунстві” й участі в “контрреволюційній організації”. Через рік після цього він, разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром, були розстріляні а дружина страчена як “шпигунка” і «дружина керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Всі фрески митця були терміново заштукатурені після арешту. За наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв інші фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. У підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед “ідейно шкідливих” експонатів загинуло і 14 творів М. Бойчука (деякі з них вдалося зберегти завдяки львівській художниці Ярославі Музиці).
Пилип Капельгородський - поет, публіцист, журналіст, один з найкращих прозаїків українського красного мистецтва (за визначенням Михайла Стельмаха). Як сатирик і публіцист, надрукував на сторінках газет (у яких працював у редакціях після революції) Полтавщини понад півтори тисячі фейлетонів, віршів, гуморесок, статей. Належав до літературної організації “Плуг”. За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині його арештовує поліція, через це він тікає на Кубань. Там учителює і бере найактивнішу участь у революційно-визвольній боротьбі, за що потрапляє до армавірської тюрми). Пізніше був заарештований та засуджений до розстрілу «особливою трійкою» НКВС по Полтавській області Капельгородського на підставі вигаданих звинувачень у націоналізмі.
Остап Вишня - письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ століття. Здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр - усмішка (різновид фейлетону та гуморески, термін він ввів сам). Був мобілізований до Армії УНР у медичні частини. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки. До арешту Вишні доклав руку український письменник Олексій Полторацький, який в журналі “Нова генерація” (№ 2–4) опублікував статтю “Що таке Остап Вишня” із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Популярний письменник був превентивно звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху під час жовтневої демонстрації. Запроторений до таборів ГУЛАГу. Після звільнення та повернення до літератури Остапа мали розстріляти, але його врятував щасливий випадок. Гумориста перекинули просто з арештантського барака на Печорі (Комі АРСР) до письменницького кабінету в щойно деокупованому Києві (одна з причин несподіваного звільнення були успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Остап Вишня своїми гуморесками має спростовувати “наклепи націоналістів”. Нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти “буржуазних націоналістів”, насамперед УПА. Так з'явилась “Самостійна дірка”).
Людмила Старицька-Черняхівська - письменниця, громадська діячка українського жіночого руху. У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Була обрана до Української Центральної Ради. Одна з засновників Товариства (комітету) “Український національний театр”, входила до його президії. Її заарештували і звинуватили в приналежності до так званої Спілки визволення України. Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР, Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона: “а) була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв'язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав”. Письменницю засуджено до 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 3 роки. Але через три місяці звільнено з-під варти і строк замінено на умовний. У часи Другої світової війни, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі де проживала Людмила співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою її вивезли вантажівкою до Харкова. Тут вона була звинувачена в антирадянській діяльності та вивезена під конвоєм у телячому вагоні до Казахської РСР. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі.
Михайло Драй-Хмара - поет, літературознавець, перекладач. За життя не один раз був заарештований. Наступний раз раз його безпідставно заарештували та нахабно звинуватили в приналежності до контрреволюційної організації у Кам'янецькому університеті. Однак слідству забракло доказів, тому ученого випустили, а справу припинили та звільнили під підписки про невиїзд. Але ні влаштуватися десь на роботу, ні щось надрукувати опальний професор уже не міг. Останній арешт і заслання на 5 років не забарилися. Драй-Хмара був одним із небагатьох, хто на допитах не зламався, не наговорив ні на себе, ні на товаришів. Через чотири роки київський ЗАГС повідомив його дружину про смерть. Місця і причини в повідомленні не вказано. У документах про реабілітацію Драй-Хмари зазначено, що він помер “від ослаблення серцевої діяльності”.
Григорій Косинка - письменник-новеліст, козак Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого, перекладач. Був однією з найяскравіших постатей серед київських письменників. Часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням власних творів. Входив до літературно-мистецької групи “Гроно”. Викрадений органами НКВС СРСР і засуджений за звинуваченням у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти зверхників російських комуністів. Керуючись відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна сесія Військової колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця “розстріляти”. За свідченнями дружини письменника страта відбулася у Жовтневому палаці в Києві.
Гнат Хоткевич - театральний і громадсько-політичний діяч, інженер, винахідник, композитор, письменник, перекладач, бандурист, скрипаль, піаніст, співак, сценарист, драматург, історик, мистецтвознавець, етнограф, педагог. Зазнав репресій під час російського окупаційного режиму на території України. Втратив державні посади, його твори заборонили а самого Гната, за єжовщини, заарештували. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області засуджений до розстрілу за “Участь у контрреволюційній організації і шпигунство на користь Німеччини”.
Марія Галич - письменниця, авторка імпресіоністичної прози. Членкиня київської літературної групи АСПИС, “Ланка” — “Марс” (єдина жінка в організації). У її творчості відображено тематично-стильову еволюцію української малої прози. У 20-ті роки була досить відома в Україні, зараз майже забута. Була вимушена вилучати з інститутської бібліотеки свої заборонені книжки. Її творчість була далека від соцреалізму і вузьких партійних рамок, тому була засуджена й заборонена радянською владою. Врятувалася від репресій лише тим, що вчасно відійшла від активної діяльності.
Сергій Єфремов - громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук, віцепрезидент ВУАН, публіцист, один із творців української журналістики. Дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Саме він запропонував і використав назву Українська Народна Республіка, тому вважається «хрещеним батьком» УНР. Також очолював Українську партію соціалістів-федералістів. За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період його неодноразово заарештовувала російська влада. Зі встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України. Його заарештували й звинуватили в організації та керівництві СВУ (засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією) Загинув за три місяці до закінчення терміну покарання у Володимирській в'язниці ГУДБ.
Павло Тичина - поет, перекладач, публіцист, політик. Був народним комісаром освіти, а згодом і головою Верховної Ради УРСР. Член ВКП(б). Також номінантом на Нобелівську премію з літератури (від нагороди відмовився). Автор слів Гімну Української РСР. В атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій “Сонячні кларнети”, у якій він дав своєрідну українську версію символізму базовану на поетиці Грицька Чупринки з впливом німецького експресіонізму та інфантилізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — “кларнетизм” (це були ранні роки поета, коли він вільно користувався своїм талантом як хотів. І світ це високо оцінив). Пізніше входить до літературної організації “Гарт”, потім до ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалася протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації його гостро критикували, обвинувачуючи його в “буржуазному націоналізмі”. Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк. З початком німецько-радянської війни Тичину та його родину було евакуйовано до Уфи та через час стає міністром освіти (війна посилила партійну “витриманість” збірок Павла з патріотично-оборонною тематикою. Можливо, на його бачення також вплинув арешт його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, органами ДПУ, коли довелося писати розписку, гарантуючи, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу). Його зміну у гіршу сторону помічав і народ. Казали про нього так: “Тичина — славний наш поет, він також ходить у клозет, та він не сам туди іде — його скрізь партія веде” (цей вірш гарно змальовує ставлення радянської влади до світових талантів, разом з якою вони просто гинули). Сам він знав і розумів свій занепад, визнавав що йому не вистачало сили протистояти відверто гнилій тодішній політиці. Після перемоги відправлений у відставку за спробу захистити українську мову (виступав за повернення в українську абетку літери [ґ]. Був проти постанови про російську мову викладання в усіх школах союзних республік). Про себе казав — “моя творчість пішла за водою”.
Усіх представлених митців "Розстріляного Відродження" можна поділити на кілька груп:
- Фізично знищені
- Закриті в концтаборах та тюрмах
- Ті, чия творчість була далека від вузьких партійних рамок
- Пристосуванці
Ці люди жадали творити, але їм це заборонялось через любов до своєї країни, та, на жаль, це далеко не повний список. За це вони помирали, залишаючи відбиток на українській культурі. Сьогодні наша задача це не втратити та гідно відстояти.
Немає коментарів:
Дописати коментар