Як інтелігенцію на групи ділили

Представників інтелігенції, що належать до «Розстріляного відродження», умовно поділяють на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.

1. Безпосередні жертви терору становлять першу групу, у яку увійшли такі письменники як: Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство, перебуваючи за пів ­кроку від арешту.
   Незважаючи на те що більшість з них була реабілітована ще в кінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявся в СРСР й надалі або ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те, що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців було знищено репресивними радянськими ор­ганами в сталінський період.
   
   
2. Частині репресованих й переслідуваних представників української радянської інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах та концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк, Остап Вишня про­довжував писати, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.
   
   
   
3. Третю умовну групу становлять ті діячі культури, які уникнули репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений ра­дянською владою. Творчість таких осіб теж забороняли й замовчували, твори вилучали зі сховищ і знищували.
   Більшість цих осіб померла ще до розгортання масових репресій (Леонід Чернов (Малошийченко), Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як, наприклад, Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен (О. Бургардт).
   
   
4. До четвертої групи належать митці, чия творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж (здебільшого) зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва.

Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та в подальшому, не мають високої художньої вартості, індиві­дуальності форм і стилів, є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена і значна кількість діячів культури старшого покоління, яка стала відомою ще до приходу радянської влади і належала до покоління діячів початку XX століття, а не 1920-1930-х років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші.

Завдяки політиці українізації вони активно включились у процеси розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УРСР; дехто з них задля цьо­го повернувся з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під вла­дою Польщі, як Антін Крушельницький з родиною.